Поетка, казкарка, архітекторка вигаданих реальностей. Людина, яка може скласти історію так, що ти ще годину ходитимеш з легким післясмаком дива.

Пані Казка не тільки розповідає історії — вона вміє їх вирощувати. Її поезія — це коли в одному рядку дихає дитинство, а в наступному — мудрість, яка приходить тільки з досвідом.
Авторка має власний стиль, який неможливо переплутати: теплий, химерний, влучний 👁️

Ми горді тим, що саме її книга стає стартом нашого видавництва, бо починати хочеться з тих, хто бачить ширше і пише сміливіше✉️

Пані Казка — не просто авторка. Це явище!

Письменниця, поетка та журналістка зі Львова. Вона здобула освіту на факультеті журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.

У 2017 році видала свою першу поетичну збірку «Зоряна поезія».
Також публікувала есеї, коротку прозу та оповідання у різних літературних антологіях. Авторка хіта «Обійми свою дитину»🫂

У своїх текстах досліджує теми жіночности, родини, ідентичности та прагнення внутрішньої свободи.

Окрім літературної діяльності, Зоряна є головною редакторкою та власницею бізнес-журналу «Егоїст», який із 2017 року формує спільноту підприємців і розповідає їхні історії.

Поєднуючи творчу працю з материнством і вихованням трьох дітей, вона продовжує створювати нові тексти. Наразі письменниця готує до виходу свою другу поетичну збірку #365_віршів , яка складатиметься з кількох розділів, присвячених багатогранним ролям жінки: українки, коханої, матері та особистости.

Її дорослішання почалося не з першої книжки, а з окупації Криму. З моменту, коли дім перестав бути безпечним місцем, а майбутнє — очевидним. Її Севастополь — не ностальгія чи спогад, а територія, яку в неї відібрали силою. І цю втрату неможливо пережити — з нею можна тільки навчитися жити.

У 2014 році Сандра вже писала — це було для неї формою опору. Виходила на протести в Криму, носила вишиванку там, де за це могли зламати життя, писала вірші не для читачів, а щоб не розсипатися. Понад сто текстів за один рік як спроба втримати себе, мову, пам’ять.

Важливо сказати прямо: Сандра довго писала російською. І чесно називає це частиною травми, а не помилкою стилю. Її перехід на українську був не миттєвим і не комфортним. Це було ламання себе. Перевиховання. Свідомий розрив з мовою, яка десятиліттями нав’язувалася як «рідна». Тому її українська — не поверхнева, а вистраждана. І всі, хто прожив щось подібне, знайдуть в її збірці поезій себе, відповіді на свої запитання, відчуття, що це сталося не тільки з тобою.

Ці тексти писалися понад десять років. У них еволюція від дівчини, яка не могла зупинити окупацію, до жінки, яка не дозволяє окупації зупинити себе. У них досвід війни, яка торкнулася кожного куточку душі. Біль дому, що став недосяжним. Любов і зрада. Втрата і внутрішнє відродження.

Авторка родом з Волині. Писати почала у 10 років.
Обожнює різноформатність у віршах. Пише екзистенційну, інтимну та громадянську лірику.

Письмо для Веро — медитативний процес: часом це спосіб заземлитися, а часом, навпаки, вийти за межі власних відчуттів, що вона здатна проживати в «тут і тепер».

Її сила у вразливости, яка водночас є для неї прокляттям. Вона (ця вразливість) змушує ховатися у письмі, аби кінцево не збожеволіти.

Поезія Веро Булат — це відкритий простір: кожна читачка і кожен читач, що «входить» у текст, себто читає його, проживає, інтерпретує, ніби заходить до неї додому. Проте авторка персона екстравертна, тож ця близькість для неї природна і подекуди необхідна.